snowman

Хто винен в тому, що немає дружби?

Екатерина Сторінка психолога Переглядiв 623

Сьогодні наш ліцей нагадує вулик: бджілки зайняті справами, проте літають малими зграйками, радісно гудуть й іноді визначити траєкторію їх польоту неможливо. І цей рій не однорідний: новенькі восьмикласники тримаються гуртом, проте відчувається, що вони тільки вчаться розуміти один одного й робити щось разом. А є серед них і такі, що ще не прилучилися до колективу й стоять окремо, бо мають свої причини на це.
Ще є діти, що тільки прийшли до нас у ліцей, вони, здебільшого, почувають себе чужинцями у новому складеному колективі, бо далеко не усі вміють одразу встановлювати дружні стосунки. Але є те, що засмучує найбільше особисто мене. Це діти, що так і не знайшли спільної мови з однолітками. Звісно, можна сказати, що вони винні самі, не зуміли налаштувати контакт, зацікавити собою, можливо, просто дружньо посміхнутися. Проте, у спілкуванні приймають участь кілька осіб, тому й відповідальність за якість спілкування лежіть не на одній людині.

Два яблука

Одна вчителька вирішила поділитися своїм досвідом донесення до учнів, чому цькування – це погано.
“Одного разу перед початком занять я зайшла в магазин і купила 2 яблука. Вони були практично однакові: той же колір, приблизно рівний розмір… На самому початку класної години я запитала у дітей: «Чим відрізняються ці яблука?». Вони промовчали, тому що дійсно особливої різниці між плодами не було.
Тоді я взяла одне з яблук і, звертаючись до нього, сказала: «Ти мені не подобаєшся! Ти погане яблуко!». Після цього я кинула фрукт об землю. Учні дивилися на мене, як на божевільну.
Потім я простягнула яблуко одному з них і сказала: «Знайди в ньому щось, що тобі не подобається і теж кинь на землю». Учень слухняно виконав прохання. Після цього я попросила передати яблуко далі.
Треба сказати, що діти легко знаходили в яблуці якісь недоліки: «Мені не подобається твій хвостик! У тебе не гарна шкірка! Так, в тебе одні черви!» – Говорили вони і кожен раз кидали яблуко на землю.
Коли фрукт повернувся до мене, я ще раз запитала про те, чи бачать діти якусь різницю між цим яблуком і іншим, яке весь цей час лежало у мене на столі. Діти знову були в замішанні, адже, незважаючи на те що ми регулярно кидали яблуко на підлогу, якихось серйозних зовнішніх пошкоджень воно не отримало і виглядало практично так само, як і інше.
Тоді я розрізала обидва яблука. Те, яке лежало на столі, було білосніжним всередині, воно всім дуже сподобалося. Діти погодилися, що з задоволенням з’їли б його. А ось друге виявилося всередині коричневим, покритим «синцями», які ми йому і поставили. Його ніхто не захотів їсти.
Я сказала: «Діти, але це ж ми його зробили таким! Це наша вина!». У класі настала мертва тиша. Через хвилину я продовжила: «Точно так само відбувається і з людьми, коли ми їх ображаємо або насміхаємось. Зовні на них це практично не позначається, але ми наносимо їм величезну кількість внутрішніх ран! »
До моїх дітей ще ніколи нічого не доходило так швидко. Всі почали ділитися своїм життєвим досвідом, наскільки їм неприємно, коли їх ображають. Всі ми по черзі поплакали, а потім разом розсміялися. Коли урок закінчився, діти почали обнімати мене і один одного. Як же добре, що мої зусилля не були витрачені даремно!

Думаю, усі хто відчував на собі несправедливі образи (а образи не бувають справедливі) зрозуміють власну відповідальність за те, з яким серцем будуть відходити від них їх співрозмовники й знайдуть інші, неболючі, слова й вчинки. Тоді у житті кожного з нас стане більше гарних друзів, добрих слів, теплих і сонячних днів, приємних несподіванок.

Дякую за увагу.
Психолог ліцею Костянець Ганна Миколаївна


Коментарі (1)

Залишити коментар

© Лисичанський багатопрофільний ліцей, 2011-2017
 by tux